Ігор Романко

1966

Земна твердь, небо, вода, сонце, зорі, дерева-квіти – незмінні складові нашого Світу від моменту сотворіння до нині. Щось більш просте і водночас більш ємке годі собі й уявити. Щоденна радість і щоденне горе втрачають свою гостроту з часом, натомість схід сонця ось вже мільйон років поспіль кожного ранку вражає своєю щемливою красою мільярди пересічних мешканців планети. Тисячі тисяч митців всіх часів і народів тисячоліттями намагаються відтворити в матеріалі нюанси портрету біосфери планети, тож сьогодні шалено важко «сказати» щось оригінальне на тему пейзажу. Тим не менше львівському художнику Ігорю Романко вдалося уникнути банальності у цьому форматі.

Експерименти українського авангарду 1920-1930-х з його намаганнями схрестити модернізм і архаїку візантійської традиції, довели, що національна культура з її іконою, мозаїкою, фрескою, різьбою, вишивкою, килимом, писанкою є невичерпним донором ідей для культури індустріального і постіндустріального суспільства. Михайло Бойчук мріяв бачити «мистецтво у фактурі образу, а не в темах». «Не досить спостерігати явища в природі, - писав Бойчук. - Вони мусять бути уняті в засумовану форму». Ігор Романко інтуїтивно потрапив на стежку, яку почали мостити бойчукісти, звернувшись, за їх прикладом, до першоджерел: іконопису і народного мистецтва. Запозичені у ікони площинність і статичність форм дозволяють Романко вільно оперувати категоріями монументальної позачасовості, що дозволяє «читати» цей живопис у будь-якому напрямку: і згідно лексики сучасного постмодерну, і «назад», занурюючись у літописні глибини.

Застосовуючи прямокутний ритм і «плакатну» стилізацію сюжетів, Ігор Романко майстерно адаптує реальний пейзаж з його теплом і лагідністю ранків, тріпотінням полудневого вітерцю, ширянням птахів між хмарами… до рівня орнаменту. Автор активно використовує можливість «літописати» Світ, дивлячись на нього зверху вниз. Виходиться такий собі філософсько-медидативний «килим» із виразним присмаком отієї лірично-метафоричної пісенної поетичності, якою так славиться українська народна творчість. Бездоганна архітектоніка композиції в поєднанні з вишуканим, лаконічно-меланхолійним колоритом, дозволяють автору віртуозно балансувати на грані між «фольком» та інтелектуальним мистецтвом. В умовах тотальної збаналізації «народної» теми в сучасному українському мистецтві живопис Ігоря Романка є переконливим варіантом симбіозу системи пластичного бачення неоконструктивізму і вітальної магії національної традиції.

«На старі килими можна дивитися, як на зачаровані грядки, що на них ніколи цвіти не в’януть: одні темні, як земля, цвіти ясні – другі, як земля по дощі; треті, жовті, як мохом порослі, висвітлені сонцем; інші сині, а цвіти на них, як з води виростають….Не треба думати, що назавсігди пропаде наше багацтво вікових здобитків у всіх відногах штуки. Але щоб перегодуватися через зиму занепаду і тяжкий передновок, ми повинні позбирати остатки хліба, заки їх знайти можна….» (М. Бойчук, Літературно-Науковий вісник, 1912 рік).

Наталія Космолінська, історик мистецтва

CV

Ігор Романко народився в 1966 році у Львові.
1991 рік — закінчив Львівський Державний Інститут Прикладного та Декоративного Мистецтва.
З 1987 року бере участь у виставках в Україні, Польщі, Словаччині, Австралії, Японії.
Твори знаходяться в збірках Міністерства культури України, Музею етнографії у Львові, Музею сучасного мистецтва Енді Вархола (Словаччина), Artique Gallery (Сідней. Австралія), Палаці мистецтв у Львові, в Банку Vontobel (Цюріх, Швейцарія), в галереї “Триптих” (Київ), та багатьох приватних колекціях.

Розроблено Symphony Solutions